Самостійна Україна (Міхновський, 1900)
| Самостійна Україна Львів: видає Е. Косевич, 1900 |
|
 |
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нациї.
Отже коли справедливо, що кожна нация з огляду на межинародні відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплеменного національного змісту може дати своїм членам нїчим необмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найлїпшого матеряльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індівідуальности можливий тільки в державі, для якої плеканнє індівідуальности єсть метою, — тодї стане зовсїм зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова істновання нациї, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері межинаціональних відносин.
Отже виникає питаннє, чи визволеннє національне можливе для нас?
Пятий акт драми ще не наступив для нашої нациї: вона переживає ще й досї довгий і важкий антракт у своїй істориї: За коном щось дїєть ся, йде якась пильна праця, від часу до часу грюкотить грім, але завіса ще не підняла ся. Антракт власне починаєть ся з 1654 року, коли українська республика злучила ся з московською монархиєю полїтичною унїєю. З того часу українська нация полїтично й культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республиканська свобода нївечить ся, нация знесилюєть ся, гине, але потім знов відроджуєть ся, з під попелу старовини виника ідея нової України, ідея, що має перетворитись у плоть і кров, прибрати конкретні форми.
З часу Переясловської констітуциї минуло сьогоднї 247 років, незабаром Россия справляти ме 250-лїтній ювилей сеї подїї.
Коли доводить ся нам іти на свої збори під допитливими поглядами цїлої фалянґи правительственних шпіонів, коли Українцеви не вільно признаватись до своєї національности, і коли любити вітчину рівнозначно, що бути державним зрадником, тодї зовсїм до речи виникає повне обурення питаннє, яким правом росийське царське правительство поводить ся з нами на нашій власній терріториї, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубольцїв своєї країни, видано закон з 17. мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всїх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росиян (Москалїв) або змоскалїзованих ренегатів? На грунтї якого права з наших дїтий готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народови? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителїв? Яким правом правительство росийське здерті з нас гроші витрачає на користь росийської нациї, плекаючи й підтримуючи її науку, штуку, лїтературу, промисловість і т. д? І нарештї найголовнїйше, чи має право царське правительство взагалї видавати для нас закони, унїверсали та адмінїстрацийні засади?
Чи становище царського правительства відносно нас єсть становище права чи тільки сили, насилля? Відомо гаразд, що ми власновільно прийшли до полїтичної унїї з московською державою і заступником її — царським правительством. Ся власновільність, на думку наших неприхильників, забороняє нам нарікати на несправедливість того, що нам дїєть ся, бо ми нїби самі того хотїли, самі обрали собі те правительство. Се твердженнє примушує нас розглянути природу й характер угоди з 1654 року.
Держава наших предків злучила ся з московською державою „як рівний з рівним“ і як „вільний з вільним“, каже тогочасна формула, се-б то, дві окремі держави, цїлком незалежні одна від другої що-до свого внутрішнього устрою, схотїли з'єднати ся для осягнення певних межинародних цїлий.
Виникає питаннє, чи по злуцї сих двох держав обидві вони зникли, а намісць їх почала істнувати третя держава, наступниця тих двох? Чи, навпаки, не дивлячись на злуку, обидві держави істнують поруч себе? І коли так, то який вплив мала злука на обидві держави з погляду межинароднього права. Сучасна наука межинаціонального права вчить, що держава може бути як простою, так і зложною. Вона каже, що дві або кілька держав можуть стати між собою до злуки і сформувати „спілку держав“ (Staatenbund). Спілка держав — се така форма злучення, при якій шанованнє і підляганнє спільним інстітуциям не тільки не виключає внутрішньої і надвірньої самостійности злучених держав, але навпаки оберіганнє теї самостійности стає метою злучених держав. Держави — члени спілки зберігають право межинародних зносин поруч із заступництвом цїлої спілки. Усї вони мають право поокремо завязувати конвенциї та посилати послів, аби тільки їх межинародні зносини не мали на метї шкодити інтересам цїлої спілки або окремих членів. Така спілка цїлком можлива не тільки поміж державами, що мають однакий полїтичний устрій, але й з ріжними формами державного устрою, і не перестає істнувати навіть тодї, коли в одній з держав зміняєть ся форма правлїння, або вимирає пануюча дінастия. Сим особливо „спілка держав“ відріжняєть ся від так званої „реальної унїї держав“, яка може істнувати тільки поміж монархічними державами і раз-у-раз може перекоротити своє істнуваннє, аби вимерла дінастия. Спілка держав виникає із взаїмної згоди держав, що стають до спілки. Зразком „спілки можуть бути: Північно-американські Злучені Держави, Швайцарська Спілка і найбільше Германська Спілка.
Якже злучила ся держава московська з державою українською? Шляхом погодження, а погодженнє те вилило ся у формі, т. зв. „переяславських статей“.
Переяславський контракт так формулував взаїмні і обопільні відносини держав (наводимо головнїйші пункти, надаючи їм характер сучасних висловів):
1) Власть законодатна і адмінїстрацийна належить ся гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.
2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.
4) Субєкт неукраїнської національности не може бути на уряді в державі українській. Виключеннє становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.
6) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обраннє.
13) Незломність стародавнїх прав, як свіцьких так і духовних осіб, і не втручаннє царського правительства у внутрішнє життє української республики.
14) Право гетьманського правительства вільних межинародних зносин з чужинними державами.
Аналїзуючи сї постанови Переяславської констітуциї приходимо до висновку, що в нїй суть усї ті прикмети, які характерізують „спілку держав“. Таким чином, головнїйший закид, який роблять нам наші суперечники, пильнуючи довести нам безвиглядність наших стремлїнь, закид, нїби ми нїколи не складали держави і через те не маємо під собою історічньої підстави, — є тільки випливом неуцтва й незнання анї істориї, анї права. Через увесь час свого історичнього істнування нация наша з найбільшими усиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удїльні часи, де окремі галузї нашої нациї складали окремі держави, то перед нами виникає і литовсько-руське князївство, де генїй нашого народу був культурним фактором, і найголовнїйше галицько-руське королївство, спробунок злучити до купи усї галузї, ув одній усї гільки нашого народу суцїльній державі, спробунок, повторений далеко пізнїйше Богданом Хмельницьким і ще раз — Іваном Мазепою.
Таким чином українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконстітуована Хмельницьким, є справдї державою з погляду межинаціонального права. Суперечники наші ще закидають нам і те, що українська республика, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила „данину“ царському правительству. Коли й так, то українська республика була напів незалежною державою на зразок Болгариї, колись Сербиї та інших балканських держав. Але півнезалежні держави відзначають ся тим, що не мають права межинароднїх зносин з надвірнього боку: тим часом Переяславська констітуция надавала се право українській державі. Якже проте розуміти ту „данину“, що платила українська республика московській монархиї. Годї розвязати се питаннє з погляду сучасної науки межинароднього права, бо вона не знає і не уявляє собі такої держави, яка-б, маючи атрібути самостійної, платила „данину“, як з другого боку не може припустити, щоб півнезалежна держава користувалась правом засилати послів. Се даєть ся пояснити тільки тодї, коли згідно з текстом конституциї ми приймемо, що „данина“ давала ся не державі московській, а цареви московському, яко протекторови особливого роду, бо держава українська від спілки з московською виразно бажала тільки „протекциї“, а не підданства. З сього погляду та „данина“ має значіннє вкладки до спільної скарбницї, призначеної для межинародних зносин спільної ваги. Такий характер стверджуєть ся ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархиєю, або придбана діпльоматичним шляхом як Польща, а злучаючись з московською монархиєю, не поступила ся анї одним з своїх державних або республиканських прав, і устрій московської монархиї для української держави був зовсїм байдужний. Переяславська констітуция була стверджена обома контрагентами: народом українським і царем московським на вічні часи, Московські царі чи імператори не виповнили своїх обовязків по констітуциї 1654 року і поводять ся нинї з нами так, наче Переяславська констітуция нїколи й не істнувала. Вони чинять з нами так, наче наша нация зрекла ся своїх державних прав, віддала ся на ласку росийським імператорам і згодила ся подїлити однакову долю з Росиянами, що самі обрали собі царів. Але наш нарід нї сам, нї через своє правительство нїколи не давав такої згоди і нїколи не зрікав ся прав, що належать ся йому по Переяславській констітуциї. Через те Переяславська умова єсть обовязкова для обох контрагентів: монархиї московської і республики української на підставі засади, що нїяка умова не може бути знищена або змінена однобічньою волею одного контрагента без виразно висловленої згоди другого. Через те „Единая недѣлимая Россія“ для нас не істнує! Для нас обовязкова тільки держава московська, і всеросийський імператор має для нас меньш ваги нїж московський цар. Так каже право! Та в дїйсности нїякої ваги не має Переяславська констітуция, всеросийські імператори суть наші необмежовані пани, а Переяславська констітуция тількі „історічним актом“ та й годї. Якже з погляду права віднестись до такого знущання над правом? Коли один з контрагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентови лишаєть ся на вибір: або вимагати від свого контрагента виконання контракту у тому розмірі й напрямку, у якому він був прийнятий обома їми, або узнавши контракт зломаним у всїх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.
І тодї вже єсть панованнє сили, але не вплив права.
Наші суперечники можуть відповісти нам, що хоч справдї контракт був повернений у нївець насиллями, облудою й підступом одного з контрагентів, але другий контрагент вже згубив не тільки право роспоряджати ся своєю долею, але навіть право протестувати, бо своїм довговіковим мовчаннєм він осьвятив неправнї вчинки, і те, що було придбане кривдою, на підставі задавнення зробило ся правним. Через те вже пізно відшукувати колишнї права.
Але в тім розміркованню не має анї крихітки правди. Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабівницьким або злодїяцьким шляхом. Друге: розуміннє про задавненнє не може відноситись до зневолення свободи. Задавненнє може мати вагу тільки в правних відносинах, але не в безправних, а такі відносини московської монархиї до української республики: У межинаціональних відносинах задавненнє може мати місце тільки відносно тих наций, що вже вимирають, що вже не мають життєвої сили, бо доки нация живе, доки відчуває себе живою і сильною, доти нема місця для задавнення. Але мимо того розмова про задавненнє не може грати нїякої ролї, бо наш нарід своїми завжденними протестами проти пановання Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методїєвське брацтво, Шевченко, селянські повстання 80-х років і т. д.) перервав течію задавнення, давши напрям розвязати суперечку про обовязковість Переяславської констітуциї тим способом, який може уважатись єдино дїйсним і серйозним, се-б то, силою. Та навіть коли-б ми не бачили у нашій істориї безупинних протестів, то й тодї наше власне істнуваннє єсть протест проти насилля не тільки над нами, але й над нашими предками, перериває течію задавнення, воно накладає на нас обовязок розбити пута рабства, щоб — спадкоємцї Богдана Хмельницького — ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!
Але коли ми маємо досить правних підстав для повернення Переяславської констітуциї і визволення зрабованої волї, то чи так стоїть питаннє про фізичні і матерьяльні засоби для осягнення нашої мети?
Наші суперечники кажуть, що логіка подїй, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного вимирання, до повного винародовлення нашої нациї.
Над нами висить чорний стяг, а на йому написано:
„Смерть полїтична, смерть національна, смерть культурна для української нациї?“
Се не є самі слова: зміст їм відповідає.
Коли в української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республики позбули ся усїх елєментарних полїтичних прав людини. Колишнїй український республиканець має меньше прав нїж нинїшнїй найостатнїйший московський наймит. Правительство чужинцїв роспоряджаєть ся на терріториї колишньої української республики наче в завойованій сьвіжо країнї! висмоктує остатнї сили, висмикує лїпших борцїв, здирає остатнїй гріш з бідного народу. Урядовцї з чужинцїв обсїли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годують ся. Непокірливі тубольцї погорджують ся невимовно, а небезпечні з них засплають ся на Сібір. Законами росийської імпериї зневажаєть ся право совісти, погорджуєть ся право свободи особистої, ганьбить ся навіть недоторканість тїла. Колишнїй протектор української республики перемінив ся нинї на правного тирана, якому належить ся необмежоване право над життєм і смертю кожного з Українцїв. Царський Закон з 17 мая 1876 року наложив заборону на саму мову спадкоємцїв Переяславської констітуциї і вона вигнана з школи й суду, церкви й адмінїстрациї. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи вже збавлене права мати свою лїтературу, свою пресу: йому загадано навіть у сфері духовій працювати на свого пана. Таким чином українська нация платить „данину“ не тільки материяльними добрами, але навіть псіхіку та інтелєкт її експльоатують на користь чужинцїв. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробив ся чужиньцем і не вміє української мови. Просьвіта занедбана, культура знївечена і темрява панує скрізь по Українї. І через 247 років по Переяславській констітуциї „вільний і рівний“ Українець відграє ще гіршу ролю нїж колишнїй ілот, бо в ілота не вимагали принаймнїй інтелєктуальної „данини“, бо від ілота не вимагали любови й прихильности до своїх гнобителїв, бо ілот розумів свій гнїт, Українець же тільки: відчуває його. Така то є логіка подїй і такі її наслїдки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшли ся до купи, ми згромадили ся ув одну сїмю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що в щерть наповнили народню душу і — хай навпаки логіцї подїй ми виписали на свому прапорі: „Одна, єдина, нероздїльна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі.“
Чи не захоплюємось ми?!
Чи не єсть сей ідеал наш однїєю з тих пишних, сьвятих ілюзий, якими живе людськість, на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здїйснити?
Може наша пристрасна любов до Вкраїни підказала нам думку безглуздну, безпідставну?
І чи можемо ми надїятись на симпатиї широкого суспільства українського?
І, головне, чи здїйсненнє сього бажання буде хосенне для нашої нациї?
Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне істнуваннє, проти нашого права на самостійсність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традициї, не маємо минулого. На сьому аргументї не спиняти мемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історічної минувшини не може мати нїякого значіня для дужої, бадьорої нациї, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм „правом сильного“. Для нас далеко важнїйший другий аргумент — се закид, що нация наша безсильна, некультурна й інертна. Хиба може, кажуть нам, темна нез'орґанїзована, розбита маса, неодушевлена нїякою ідеєю — творить історию при сучасних обставинах життя? Хиба тая маса відчуває національний або полїтичний гнїт? Горстка божевільних може тільки сьмішити, але не викликати сімнатий навіть поміж інтелїґенциєю, бо цїла українська інтелїгенция охочо без протесту йде шляхом винародовлення, а за нею й культурнїйші одиницї з народу. Тай врештї, хиба українська національність не є тільки ріжноманїтностию росийської? Коли-б навіть було доведено, що ми тільки ріжноманїтність росийської нациї, то й тодї нелюдські відносини Роснян до нас осьвячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, оборонюючись від насилля. Кров, коли вона пролита братньою рукою, ще дужче благає о помсту, бо то брата кров! Нехай вченї розшукують, хто був кому родичем, — ображене чуттє нациї і кривда цїлого народу гидують визнати моральні звязки з росийською нациєю! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби.
І так ми некультурні. Се безперечно правда: наша нация некультурна. Власне, культурність її єсть історічна, бо вона замерла на тім ступіню, на якім вона була ще у XVII ст. Се правда, що нация наша в загальній культурности з часу констітуциї 1654 року поступила дуже мало наперед, а з багатьох поглядів вона мусїла вернутись до нижчих форм життя, як полїтичного, як і социяльного. Усї ті релїгійно-культурні рухи, що були наслїдком високої осьвічености й хвилювали наше суспільство у XVII віцї, обіцяли статись джерслом не тільки свободи совісти, але й свободи полїтичньої. Усї ті рухи були задавлені силоміць, були знївечені навіть елєментарні полїтичні права, як право особистої свободи (паньщина), і нация кинена у безодню темряви. Тодї була вбита стародавна культурність української нациї, культурність так інтензівна, що кількома своїми промінями вона змогла покликати до життя і могутности нацию нинїшних наших господарів.
Еге! Нинї наші маси некультурні, але в самім фактї нашої некультурности знаходимо ми найлїпший, наймогутнїйший, найінтензівнїйший аргумент і підставу до того, щоб полїтичне визволенє нашої нациї поставити своїм ідеалом! Бо хиба можливий для нашої нациї поступ і осьвіта доти, доки нация не мати ме права розпоряджатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу нацию у неволї!? Доки ми не здобудемо собі полїтичних і державних прав, доти ми не мати мем змоги уладнати стан річий у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цїлком супротилежний нашим інтересам, бо росплющеннє очей у рабів есть небезпечне для панів. Сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелїгенция. Се її право і її обовязок.
А в істориї української нациї інтелїгенция, її раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтрігувала, але нїколи не служила свому народови, нїколи не уважала своїх інтересів в інтересах цїлої нациї, нїколи не хотїла добачати спільности тих інтересів. На очах істориї сильна, осьвічена і культурна інтелїгенция України прийняла в XVI і XVII віках польську національпість, і усї оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тишкевичі — плоть від плоти нашої і кість від костий наших. Тодї сильним і могутним замахом український нарід породив нову інтелїгенцию. Ся друга прийняла росийську національність протягом XVIII і XIX в. і всї оті Безбородьки, Яворські, усї отї Прокоповичі, Прощиньські, Гоголї, Гнїдичі, Потапенки, Короленки — і „їм же ність числа“ — усї вони наша кров. Нарід знову лишить ся без інтелїгенциї, інтелїгенция покинула його в найгірші, найтяжчі часи його істновання. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із отсим масовим відступницьтвом інтелїгенциї? І війна і пошести — вони косять без розбору і учених і темних, бідних і богатих, відступницьтво забрало цьвіт нациї — найкультурнїйшу її верству.
Се були такі дві страти, що годї знайти їм рівні в істориї якої-будь іншої нациї. Але вкраїнський нарід здобув у собі досить сили, щоб навіть посеред найгірших обставин полїтичних, економічних та національних витворити собі нову третю інтелїгенцию. Еволюция українського інтелїгента третьої формациї ще не укінчила ся, але характерна його прикмета служеннє свому власному народови відбила ся в ньому з повною силою. Отже коли третя інтелїгенция має органїчні звязки з українською нациєю, коли вона єсть заступником українського народу, єдино-сьвідомою частиною української нациї, то стерно національного корабля належить ся їй. Годї через те казати, нїби маса українського суспільства не має нїчого спільного з остатньою формациєю своєї інтелїґенциї — українська інтелїгенция єсть само суспільство у мінїятурі, стремлїння суспільства се стремлїння інтелїгенциї, пориви інтелїгенциї — се пориви й сімпатиї цїлого суспільства.
А коли так, то ми стаємо око в око з питаннєм: „Коли українська інтелїгенция є, коли вона заступник суспільства, коли вона бореть ся, то чому ми не чуємо про сю боротьбу, не бачимо наслїдків її і навіть нїчого не відаємо й про те, за що власне бореть ся та нова інтелїгенция?“
Годї ось тут докладно відповісти на всї оті питаня. Одно можна сказати, що первозвістника сучасного полїтичного українства — Шевченка не зрозуміло анї його власне поколїннє, анї поблизькі до нього. Коли Шевченко своїми стражданнями й смертю осьвятив шлях боротьби за волю полїтичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього поколїння з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: „Робім так, щоб нїхто, нїколи, нїгде не бачив нашої роботи!“ Сї поколїння „білих горлиць“ своїм псевдо-патріотизмом деморалїзували цїле українське суспільство в протязї півстолїття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сї поколїння виплекали цїлий культ страхополохства, впробили цїлу релїгию лояльности, сї поколїння своїм нечуванним сервілїзмом, своєю безідейністю, своєю незвичайною інертностю відіпхнули від себе цїлий ряд рухів молодїжи, що стояла на українсько-національному грунтї. Сї поколїння зробили український рух чимсь ганебним, чимсь сьмішним, чимсь обскурантним! Сї поколїння надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теориї. Сї поколїння самі найлїпше назвали себе українофілами, себто людьми, що сімпатізують Українї. Вони не хотїли навіть звати себе Українцями. Тактика й полїтика українофілів довела до того, що цїла молода Україна з відразою від тих одсахнула ся, сімпатий же старої України вони не змогли собі приєднати. Таким чином українофіли лишили ся без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосередним спадкоємцем Шевченка, а її традициї йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами не має нїяких звязків — крім однієї страшної і фатальної звязї — своєю кровю заплатити за помилки попередників.
Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і нїколи вже не вернуть ся. Третя Українська інтелїгенция стає до боротьби за свій нарід, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обовязок. Вона виписує на своєму прапорі сї слова: „Одна, єдина, нероздїльна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ.“ Вона віддає себе на служеннє сьому великому ідеалови і доки хоч на однім клаптї української терріториї панувати ме чужинець, доти українська інтелїгенция не покладе оружія, доти усї поколїння Українцїв йти муть на війну. Війна провадити меть ся усїма засобами, і боротьба культурна уважаєть ся также відповідною, як і боротьба фізічною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істновання. Нехай наша істория сумна й невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні подуренї, ми все-ж істнуємо і хочемо далї істнувати. І не тільки істнувати як живі істоти, ми хочемо жити як люди, як громадяне, як члени вільної нациї. Нас богато — цїлих 30 міллїонів. Нам належить ся будуччина, бо зовсїм не можливо, щоб 1/30 частина усїєї людности, цїла велика нация могла зникнути, могла бути задушеною, коли вона спроможна воювати з цїлим сьвітом! Ми істнуєм, ми відчуваєм своє істнуваннє і своє індівідуальне національне „я“. Наша нация у своему історічному часто була не солїдарною поміж окремими своїми частинами, але нинї увесь цьвіт української нациї по всїх частинах України живе однїєю думкою, однїєю мрією, однїєю надїєю; „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ“. Нинї ми всї солїдарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтава. Ми відродили ся з грунту наскрізь напоєного кровю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми висали з молоком наших матїрок стародавню любов нашої нациї до вітчини і її свободи і ненависть, до насилля над нами. Як не можна спинити річку, що зламавши кригу на веснї бурхливо несеть ся до моря, так не можна спинити нацию, що лама свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нация ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолї, щоб вести до здїйснення великого ідеалу. Але ми мусимо памятати, що ми тільки передтечі того великого, що йде за нами, ми тільки оповіщуємо його силу, ми тільки його післанцї. Сей великий — увесь нарід український.
Але як партия бойова, партия, що виросла на грунтї істориї і єсть партиєю практичної дїяльности, ми з'обовязані вказати ту найблизшу мету, яку ми маємо на оцї. Ся мета — поверненнє нам прав, визначених Переяславською констітуциєю 1654 року з розширеннєм її впливу на цїлу терріторію українського народу в Росиї. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить ся по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нация довго нездужала, але нинї вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська констітуция.
Ми розуміємо, що боротьба буде люта й довга, що ворог безпощадний і дужий. Але ми розуміємо й те, що се вже остатня боротьба, що потім вже нїколи не настане слушний час до нової боротьби. Ніч була довга, але ранок наблизив ся і ми не попустимо, щоб проміння свободи усїх наций заблищало на наших рабських кайданах: ми розібємо їх до схід сонця свободи! Ми в остатнє виходимо на історічну арену, і або поборемо, або вмремо… Ми не хочемо довше бути евнухами, не хочемо довше зносити панованнє чужинцїв, не хочемо більше зневаги на своїй землї. Нас горстка, але ми сильні нашою любовию до України! Сини Вкраїни! ми, як той Антей, доторкаючись до землї наберемось усе більшої сили й завзяття. Нас мало, але голос наш лунати ме скрізь по Вкраїнї і кожен, в кого ще не спідлене серце, озветь ся до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!
Нехай жахляки та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нами і ми виголошуємо їх ворогами вітчини.
Усї, хто на цїлій Українї не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнцїв, і доки хоч один ворог-чужинець лишить ся на нашій терріториї, ми не маємо права покласти оружія. І памятаймо, що слава і побіда — се доля борцїв за народню справу. Вперед! і нехай кожен з нас памятає, що коли він бореть ся за нарід, то мусить дбати за ввесь нарід, щоб цїлий нарід не згинув через його необачність.
Вперед! бо нам нї на кого надїятись і нїчого озиратись назад!
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
|